Из воспоминаний Алейниковой Полины Тимофеевны

admin — Wed, 22 Feb 2012 19:40:34 GMT

Из воспоминаний Алейниковой Полины Тимофеевны, 1926 г. Рождения, проживающей с. Великая Знаменка, ул. Ленина 81.

« Во время Великой Отечественной войны моя семья жила в Знаменке, на том самом месте, где я живу сейчас. У моих родителей дом был маленький и сырой, поэтому немецких солдат у нас не расквартировали.

А вот рядом жил брат моего отца, Бонзарев Григорий Данилович, то у него дом был по

лучше, и во время войны у дяди Гриши жили немцы и чехи.

Немецкие солдаты, которые жили в нашем селе во время оккупации, не были жестокими; иногда делились своим пайком, угощали конфетами, показывали фотографии своих близких. И говорили, что не хотели воевать, но были вынуждены, т.к. военнообязанные. Я помню, что недалеко от дяди Гришеного дома, тоже квартировали немцы. Так одного из них мы называли «Золотой»: на нем было много золота: часы, перстни. Он рассказывал, что у него в Германии есть фабрика и ему просто незачем воевать. А чехи вообще были очень добрые по отношению к нам. Многих мужчин из Знаменки угоняли в Никополь на различные работы. Чешские солдаты на военной машине часто ездили за грузом в Никополь. И наши женщины просили их отвезти еду своим мужьям, братьям, сыновьям. И они всегда соглашались, иногда в кузове собиралось много мешков с едой. И еще с собой брали сопровождающих, прятали их в машине (в ящиках, я и сама сестрой двоюродной Мотей так ездила)…

В нашем селе больше свирепствовали полицаи из наших, чем немецкие солдаты…»

Воспоминания записала Скитяшина Алина.

Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина - Україна» напрямок «З попелу забуття»

admin — Thu, 16 Feb 2012 19:48:11 GMT

Ідуть у забуття усі 1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни. З кожним днем зменшується кількість її учасників і свідків. Але повинна залишатись історична пам'ять нащадків про тих, хто в ті роки своїм життям захистив Вітчизну від німецько-фашистських загарбників.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина здійснила напад на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Українські землі знову стали ареною великої битви, руйнувань, жертв і страждань. Німецька окупація принесла українцям принизливі тілесні покарання, масові страти, фізичний та моральний терор, повне безправ’я людей, рабські умови праці та насильницьку відправку молоді до Німеччини.

Не обминула війна і наше рідне село Велика Знам’янка. Вже 18 вересня 1941 року гітлерівці окупували село. І невдовзі на околицях села фашисти розстріляли сімдесят три активісти. Та, незважаючи на масові вбивства і репресії проти місцевого населення, воно всіляко чинило опір ворогові.

Із щоденника Ганни Стрєльцової:

«18 сентября 1941 года.

Нагрянула хмара фашистов. Господи, сколько их! Приехали на раскрашенных зелёных и жёлтых пятнами грузовиках, на мотоциклетах, велосипедах и даже – смех-то какой! – на ослах. Первым делом стали ходить по дворам и собирать яйца, молоко, масло и мёд. Жители со страха им отдают всё, что ни попросят. Дошли и до нашей улицы. Вломились к нам в хату двое в форме табачного цвета с какими-то чудными галифе, у которых пуговицы снизу на штанинах. Один стал разговаривать с мамой: лопочет по-своему и тычет пальцем то себя в грудь, то маму. А второй тем временем открыл сундук и давай шуровать. Всё перерыл, но взял только новые брюки Жоржа. Мы с Наташей стояли на кухне ни живые, ни мёртвые. Уходя, они помахали нам ладошками и прихватили решето с виноградом. Хорошо, что хоть нас не тронули. Посмотрели мельком и отвернулись. Спасибо маме – надоумила. Обрядились мы в самые старые что ни есть юбки и кофты, головы обмотали рваными платками, а лица натёрли печной золой. Стали серыми и старыми на вид.

23 сентября 1941 года.

Немцы расклеили по селу приказы, в которых обещают: 1) за ходьбу после 8 часов вечера – расстрел, 2) за хранение оружия – расстрел, 3) за связь с партизанами – расстрел, 4) за неисполнение приказов немецкого командования и распоряжений местного самоуправления – расстрел.

В другом приказе предлагается: 1) снести все ранее награбленное в места, откуда оно было взято, 2) приступить к окончанию уборки хлебов и производству прочих сельскохозяйственных работ, 3) работать, как и прежде, в колхозах, существование которых допускается немецким командованием до 1942 года включительно»

В темну ніч 1942 року з далекого тилового радянського аеродрому вилетів літак, на борту якого були десантники. А через декілька днів на польовій дорозі з’явився худий в селянському одязі парубок. Його затримали жандарми, вчинили допит. Затриманий назвав себе Дмитром Івановичем Махіним. А насправді, це був Тараскін Нікіфор Климентійович. Він влаштувався охоронником на баштан. Біля нього почала згуртовуватися молодь села: Наталія Петрівна Пєчуріна, Ганна Кузьмівна Стрєльцова, Лідія Нікіфорівна Бєлова, Семен Іванович Беров, Зоя Дмитріївна Тяжлова та інші. В листопаді 1942 року підпільна організація налічувала 25 членів і 50 кандидатів. Всі прийняли присягу на вірність Батьківщині. На першому зборі був обраний комітет. Секретарем і комісаром підпільної організації ДОП (добровільна організація патріотів) став Нікіфор Тараскін.

Патріоти поставали перед собою конкретні завдання: піднімати молодь та все населення на активну боротьбу проти окупантів; забезпечити себе зброєю та в зручний момент перейти до відкритої озброєної боротьби з ворогом; перерости з підпільної організації в партизанський загін; допомогти армії в визволенні території району від гітлерівських загарбників. Велику роль відігравав здобутий комсомольцями радіоприймач. Його встановили в будинку Дар’ї Козлової. Вони приймали зведення Радінформбюро, а потім видавали листівки, які передавалися з рук у руки або розклеювалися. Інформація поступала в Ільїнку, Олексіївку, Знам’янку і деякі населенні пункти Лепетихського району. Активність доповців проявлялась і в тому, що вони закликали населення саботувати відправку молоді в Німеччину, зривати так названі заготівки сільгосппродуктів, саботувати будівництво моста через Дніпро, розповідати правду про положення на фронтах.

Лютували вороги. Росла активність підпільників. Добивали та виготовляли зброю, робили запаси толу, відкопували закопані в 1941 році зброю, яку залишили відступаючі радянські частини. Підпільники відкопали: 2 станкових кулемета, 9 гвинтівок, 2 автомата. Розробили план визволення району.

Із щоденника Ганни Стрєльцової:

«20 октября 1942 года.

…Вчера была проведена операция «Железный клад» - по указанию подпольного горкома наши ребята выкопали оружие, запрятанное в землю отступившими красноармейцами. Никопольские подпольщики приплывали за оружием на лодках. Большую часть забрали, но кое-что оставили и нам. Тайну оружейного клада знают лишь члены комитета.

Теперь на ДОП грозный партизанский отряд. Теперь берегитесь, враги! Мы – сила!»

Підпільники діяли сміливо, але не завжди обережно, не знали правил конспірації. Через чотири місяця гітлерівцям вдалося схопити найбільш активних членів організації. Після повальних арештів були схоплені Пєчуріна, Лущик, потім Бєлова, Орлов, Стрєльцова, Тяжлова, Маслова, Приданцева, Беров, Козлова.

Нікіфор Тараскін був ще на волі, готував напад на в’язницю в Кам’янці-Дніпровській. Але будинок його оточили. Поліція зв’язала проволокою побитого та знівеченого командира підпільної організації і доставили його до в’язниці. Допити велись спочатку в Великій Знам’янці, потім – в Кам’янці. Холодним грудневим ранком 1942 року роздягнених і роззутих доповців гітлерівці перевезли через Дніпро до Нікопольської в’язниці. І знову – тортури слідчими СД.

Вони знали, що їх чекає. У відповідь на вимогу катів: видати учасників організації Наталія Пєчуріна заспівала «Інтернаціонал». Вона продовжувала співати, поки сили не покинули її. Презирством до ворога пронизаний лист Лідії Бєлової до рідних: «Нас здесь много сидит за политику. Не падаем духом, рассказываем и думаем о будущем… Папа, как ехать в Германию, то лучше умереть на своей земле. Не страшно умереть, но жалко вас с сыном…Привет всем от меня. Дочь ваша - Лидия»

Сьомого січня 1943 їх повезли на розстріл. За сигналом Нікіфора Тараскіна, підпільники знешкодили охорону, намагалися бігти, але перебуваючи в другій машині гітлерівці відкрили вогонь з автоматів по утікачах. Падають під кулями Н.Тараскін, Н.Пєчуріна, Г.Лущик, С.Беров, Л.Бєлова, Г.Стрєльцова, З.Приданцева, О.Маслова. Ще раніше загинула від тортур член організації Дар’я Козлова.

Їх подвиг та героїчна смерть завжди будуть для нас прикладом вірного служіння Батьківщині, нашому народу. Вони вірили в майбутнє і боролися за нього. На землі политою їхньою кров’ю, створено Каховське водосховище, побудовані потужні електростанції, вирощують багаті врожаї овочів, мирно живуть та працюють їх земляки.

…Летять роки, десятиліття. Але в нашій пам’яті назавжди залишаться ті, яким ми зобов’язані сьогоднішнім днем.

Із щоденника Ганни Стрєльцової:

«Начало дневника. Август 1941 года.

Начинаю вести дневник, ибо эти дни навсегда войдут в историю нашей Знаменки. Зарвавшиеся фашисты слишком далеко зашли на территорию страны. Скоро их ждёт неминуемый розгром. Возможно, это будет на берегах Днепра, и тога наша Знаменка станет историческим местом сражения, как Перекоп или Каховка.

Гитлер забыл, как в XII веке Александр Невский разбил тевтонских псов-рыцарей на льду Чудского озера, как в 1860 году русские войска вошли в Берлин и мэр города на вышитой подушечке преподнёс русским ключ от главных городских ворот. Мы громили немцев в 1918 году. Разобъем и теперь. Нас ведёт к победе товарищ Сталин!»

Великознам'янська загальноосвітня школа І-ІІ ст. №2

Из воспоминаний Алейниковой Полины Тимофеевны

Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина - Україна» напрямок «З попелу забуття»